Нам не треба війни. Не треба – 

Ми за спокій і мир на Землі.

Щоб не коршаки в чистому небі, 

А космічні пливли кораблі,

Щоб щасливо зростали діти і не бачили жаху війни.

Відшуміли весни, пролетіли птахами літа, а ми знову і знову повертаємося у ті роки, коли над всією країною гриміла страшна війна. 22 червня 1941 року люди займалися звичайними справам. Дівчатка будували курені і гралися в «дочки-матері», непосидючі хлопчаки скакали верхи на дерев’яних конячках, уявивши себе червоноармійцями. І ніхто не підозрював, що у цілого покоління, яке народилося з 1928 по 1945 роки буде вкрадено дитинство. Цих хлопчаків та дівчаток виховала війна. Вони разом з дорослими взялися за зброю, щоб захистити Батьківщину від ненависного ворога. Діти йшли на фронт у військові частини. Вони були розвідниками, зв’язківцями. сестрами милосердя і підривниками. За покликом юних сердець ставали підпільниками, партизанами, щоб помститися ворогові за смерть батьків, за спалені домівки, за всі злочини фашистів. Щоб не пішли в забуття імена героїв, їх подвиги, згадки про війну, клуб «Пошук» та шкільна бібліотека Мирненської ЗШ провели Урок Мужності «Дитинство опалене війною», який відбувся на кануні Дня Перемоги – 7 травня. Цікавою та пізнавальною була розповідь про долю дітей в роки війни. Скільки їх опалених війною дитячих сердець. В свої 10-16 років дівчата та хлопчаки воювали і були нагороджені орденами та медалями, багатьом були присвоєні звання Героїв Радянського Союзу. Бібліотекар школи Гунчак Ірина Володимирівна підготувала та провела огляд літератури про тяжку долю дітей війни. Адже книга про війну – це теж пам’ятник героям відомим і невідомим, це данина безсмертному подвигу всіх хто кував Перемогу. Учні школи запросили ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій Кобецьку Олену. Василівну. В свої 13 років вона пізнала всі тяготи війни. Важко згадувати ті часи, але ці спогади потрібні нам, сьогоднішньому поколінню. Учні 6-7 класів були зачаровані розповіддю ветерана, вони ніби разом з нею пережили ще раз ті страшні роки. Наше поління буде у довічному боргу перед дітьми та ветеранами, яким пощастило пройти крізь горнила битв. Все менше і менше ветеранів залишається у життєвому строю. Даються взнаки й опалені війною дитинство та молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Їхні груди вкриті медалями, на скроні – сивина, але вони завжди будуть пам’ятати ті страшні часи. Ми теж не повинні забувати. Ніколи!